Країни світу на поч. ХХ ст

СВІТ НА ПОЧАТКУ XX ст.

 Особливості державного устрою, політичного життя та соціально-економічного розвитку США, Великої Британії та Німеччини на початку XX ст.

1. США

1.1. Особливості державного устрою країни.

США стали першою країною, яка здійснила на практиці поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. Це було важливим кроком на шляху до створення правової держави.

У країні ще з кінця XIX ст. утвердилася президентська республіка.

Законодавча влада була делегована Конгресу, який складався з двох палат: Палати представників, що обирались населенням штатів, та Сенату, членів якого обирали (до 1913 р.) парламенти штатів. Палата представників і Сенат мали рівні права у тому, що стосувалося законодавчої ініціативи і прийняття законів.

Головою ви
конавчої влади був президент. Він обирався загальним голосуванням у всіх штатах. Президент обирався на чотирирічний строк, але міг бути переобраний на наступний термін. За конституцією президент був головою держави і уряду. Йому доручалося верховне командування збройними силами. Утім конституція не давала президентові законодавчої ініціативи (права направляти палатам готовий законопроект); його вето на закон, прийнятий палатами, могло бути «відкинуте» більшістю Конгресу.

У той же час Конгрес не міг вплинути на політику президента, за винятком, коли її здійснення було неможливе без сприяння Конгресу (асигнування, укладання міжнародних угод, законодавство, призначення на важливі посади). Для усунення президента від влади конституція вимагала обґрунтованого звинувачення в зраді, хабарництві та інших тяжких злочинах. Це правило застосовувалося й до міністрів уряду. З початку XX ст. влада президента в Сполучених Штатах зміцнювалася.

Третьою гілкою влади США був суд. Паралельно з судами штатів функціонувала федеральна судова система. Верховний суд мав право скасування будь-якого закону за умови порушення конституції. Більш того, Верховний суд отримав повноваження видавати накази, обов'язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і міністрів.

1.2. Політичне життя США

Антитрестівська боротьба та реформи Т.Рузвельта. Після вбивства у 1901 р. Вільяма Мак Кінлі президентом США став віце-президент Теодор Рузвельт.

Президенти США наприкінці XIX — на початку XX ст.

Президент	Роки президентства	Партія
Вільям Мак Кінлі	1897-1901	республіканська
Теодор Рузвельт	1901-1909	республіканська
Вільям Говард Тафт	1909-1913	республіканська
Томас Вудро Вільсон	1913-1921	демократична

Президентство Теодора Рузвельта (1901—1909 рр.) проходило в умовах розгорнутого в країні масового суспільного руху, спрямованого проти трестів. У перших рядах цього руху виступали робітники і фермери. У стані неспокою перебувала дрібна і середня некорпорована буржуазія, тисячі представників якої розорилися через конкуренцію з монополістами.

Президент США висунув і запровадив програму «Справедливого курсу», яку було розроблено групою політиків на чолі з сенатором з Вісконсіна Р.Лафоллетом. Уряд Рузвельта почав судові процеси проти ряду монополій («Стандарт Ойл», м'ясного тресту та ін.), звинувативши їх у порушенні антитрестівських законів. Викриття в пресі антисанітарних умов на бойнях і заводах м'ясного тресту в Чикаго призвели до прийняття закону про контроль уряду над якістю і санітарними умовами виробництва та продажу харчових продуктів і аптечних товарів.

Було також видано закон про охорону природних ресурсів з метою припинення їх розкрадання. Проте дія закону поширювалась не на всю країну, а лише на 235 млн акрів громадських земель.

Згодом Т.Рузвельт сповістив про внесення ним до конгресу біллів про прогресивний прибутковий податок, 8-годинний робочий день та інших. Однак вони так і не стали законами, оскільки їх не прийняли комісії Конгресу або Верховний суд.

У 1903 р. Т.Рузвельтом було створено міністерство торгівлі і праці. Однак його заходи щодо «охорони інтересів населення від свавілля корпорацій» звелись до опублікування кількох документів про розслідування діяльності ряду трестів. Ані публічні судові викриття, ані заходи щодо обмеження зловживань корпорацій не зачепили інтересів монополій.

Неоднозначні реформи Т.Рузвельта, а також прямолінійні дії, спрямовані на підтримку великого капіталу за президента В. Тафта, призвели до кризи всередині правлячої республіканської партії. У 1912 р. від неї відокремились радикальні групи буржуазних реформаторів на чолі з Р.Лафоллетом, до яких незабаром приєднався і Рузвельт. Вони створили Національну прогресивну партію.

Програма «Нової демократії» В. Вільсона. Розкол республіканської партії сприяв перемозі на президентських виборах 1912 р. демократа Вудро Вільсона (був президентом у 1913—1921 рр.).Ним була розроблена програма «Нової демократії». За ініціативи Вільсона було прийнято низку законів:

-   закріплювалось право на організацію робітничих спілок, страйків і пікетування;

-   скасовувалось судове переслідування за участь у страйках, крім випадків, коли було завдано непоправної шкоди підприємству;

-   заборонялось використання праці дітей у промисловості;

-   відмінявся параграф антитрестівського закону Дж. Шермана 1890 р., за яким страйки профспілок вважались змовою, а самі профспілки - монополіями, що мали на меті обмеження розвитку виробництва;

-   встановлювалась система компенсацій за нещасні випадки на виробництві.

Конгрес прийняв закон, який встановив 8пгдщнний робочий день, плату за його перевищення у півтора раза більшу для робітників, зайнятих на магістральних залізницях; фермерам надавалась можливість брати у держави кредити; закон про товарні склади передбачав видачу позик фермерам під майбутній урожай основних сільськогосподарських продуктів.

Проте ні антитрестівський закон Г. Клейтона (1914), ні прогресивний прибутковий податок не скоротили прибутків монополій.

Найважливішою частиною програми «нової демократії» Вільсона стало створення федеральної Резервної системи банків, яка відповідала інтересам великого капіталу і сприяла підкоренню господарського життя країни могутній фінансовій олігархії.

1.3. «Американське економічне диво»

США наприкінці XIX - на початку XX століття здійснили нечуваний економічний ривок, справжнє економічне диво. Країна, випередивши Велику Британію, вийшла на перше місце у світіза обсягом промислового виробництва і не поступається цією позицією аж до наших часів.

Мовою цифр

У 70-х рр. XIX ст. в США виплавлялося сталі у 7 разів менше, ніж в Англії, а до 1910 р. США випереджали Англію за цим показником уже в 4,5 раза! У 1900 р. на американських заводах працювало 9,4 млн робітників, а в 1910 р. - вже 17 млн.

 Наприкінці XIX ст. підприємець Генрі Форд сконструював свій перший автомобіль. Незабаром Форд налагодив його масове виробництво, і вже до 1915 р. з конвеєрів його заводів сходило до 250 тис. машин на рік. Вартість фордівських автомобілів постійно знижувалась, і їх могли купити все більш широкі верстви населення, у тому числі робітники. Якщо в 1910 р. середня ціна автомобіля становила 20 середньомісячних окладів кваліфікованих робітників, то у 1922 р. - лише три.

Одночасно з автомобілебудуванням стрімко розвивалось будівництво автодоріг. На гігантської території США розвинута мережа шосейних доріг та залізниць сприяла становленню внутрішнього ринку.

Бурхливий розвиток промисловості суп проводжувався підвищенням рівня життя населення, у першу чергу - робітників. їхнє становище ставало кращим, ніж у робітників європейських країн.

Завдяки застосуванню новітньої техніки та технологій, створенню нормальних умов праці її продуктивність у промисловості США була у 4 рази вищою, ніж у державах Європи.

2. ВЕЛИКА БРИТАНІЯ

2.1. Велика Британія — зразок конституційної монархії

Велика Британія (іноді називають Англія, з 1921 р. - Сполучене королівство Великої Британії та Північної Ірландії) була класичним зразком конституційної монархії. Вищу виконавчу владу здійснював монарх. Він мав право оголошувати війну й укладати мир, ухвалювати рішення щодо помилування, схвалювати або відхиляти закон. Виконавчу владу з королем розділяв уряд (Кабінет міністрів).

Влада монарха була обмежена вищим законодавчим органом - двопалатним парламентом.Нижню палату парламенту - Палату общин - обирали на основі високого майнового цензу (у 1830 р. з 14 млн чоловік населення право голосу мали тільки 220 тис.). Верхня палата парламенту — Палата лордів (неп рів) - затверджувала проекти законів, прийнятих Палатою общин. Членство в Палаті лордів було спадкоємним. Парламентським актом 1911 р. права Палати лордів були істотно обмежені.

Судова влада належала судам різних інстанцій. Цивільні й кримінальні справи розглядалися судами присяжних. Судді призначалися парламентом довічно й могли бути позбавлені посади тільки за його рішенням.

2.2. Країна політичної стабільності

Політична стабільність. Велика Британія залишалася країною політичної стабільності,яку забезпечували передові соціальні реформи.

Роздуми з приводу

Британський досвід продемонстрував, що між інтересами буржуазії та робітників не тільки немає непримиренних протиріч (як стверджують радикальні революціонери), а навпаки, є спільні інтереси. Підприємці не можуть обійтися без робітників, праця яких забезпечує конкурентоспроможність підприємства та прибутки його власника. З іншого боку, робітники зацікавлені в підприємці, який має кошти для розвитку підприємства та розумно ним керує, що забезпечує достойну оплату праці робітників. Крім того, висока заробітна плата мільйонів робітників забезпечує зростання внутрішнього ринку, що стимулює виробництво товарів. Звичайно, відбуваються і конфлікти між робітниками, зацікавленими у підвищенні заробітної плати, і власником, що прагне зменшити свої витрати. Проте компроміс між соціальними групами забезпечує обопільне задоволення інтересів. Завдяки соціальної компромісу, еволюційному розвитку Англії, США та інших демократичних країн у них вдалося забезпечити високий рівень та якість життя населення, що було неї досяжним для інших країн, які «лихоманило» від революцій та громадянських війн.

Інтереси британських робітників захищали тред-юніони (профспілки).

У країні продовжувала існувати двопартійна система, в якій домінували дві партії:консерватори (торі) і ліберали (віги). Від партії, що перемогла, обирали голову уряду - прем'єр-міністра, а партія, яка програла вибори, переходила в опозицію. Ця система існує й зараз.

Консерватори при владі. У 1900 р. до влади в Англії прийшли консерватори, і вони одразу змушені були вирішувати проблему торговельної політики. Впливові кола буржуазії, які страждали від іноземної конкуренції, вимагали митного захисту. Рупором цих кіл став Дж. Чемберлен. Він почав гучну кампанію за відмову від політики вільної торгівлі і впровадження імперського мита.

Проте представники банків, суднобудування й вугільної промисловості, що здійснювали зовнішньоторговельні операції, відхилили цю програму. Дж. Чемберлен змушений був вийти зі складу кабінету.

Реформи лібералів. За таких умов у 1906 р. до влади прийшли ліберали. Велику роль в їх уряді відігравав Девід Ллойд Джордж, який зайняв посаду міністра торгівлі та відповідав за промисловість. Уряд лібералів за його ініціативою прийняв низку законів у сфері соціального забезпечення. Такі закони сприяли мирному розвитку суспільства, зводили до мінімуму загрозу соціальних конфліктів. Під впливом Ллойд Джорджа у 1908 р. парламент прийняв закон про 8-годинний робочий день для гірників та закон про компенсацію при нещасних випадках на виробництві; були введені податки на високі прибутки та мита на велику спадщину. За це консерватори оголосили його «революціонером», а дії ліберального уряду - «замахом на приватну власність».

Виникнення лейбористської партії. Па початку XX ст. на політичній арені Англії з'являється нова партія - лейбористська (заснована в 1900 р. як Комітет робітничого представництва, з 1906 р. називається «лейбористською»). По суті це була федерація різних організацій: тред-юніонів (профспілок), Незалежної робітничої партії, Соціал-демократичної федерації.

Виникнення на політичній арені «третьої сили» викликало занепокоєння у стані торі і вігів, але було вже пізно. Через два десятиріччя основна маса виборців, яка голосувала за лібералів, перейшла на бік лейбористів.

Проблема Ірландії. Гострою проблемою для Великої Британії на початку століття була Ірландія. Так, у перші роки XX ст. в Ірландії виникла партія «Шин Фейн» («Ми самі»), яка вимагала політичної незалежності. Вслід за цими вимогами розпочалися дії: у 1911 р. розпочався страйк залізничників, а у 1912 р. - дублінських трамвайників.

Ліберали зрозуміли неминучість поступок ірландцям. Уряд у квітні 1912 р. вніс у парламент білль щодо Ірландської проблеми, але консерватори зустріли його вороже. Вони вимагали розчленування Ірландії, відокремлення її північної частини - Ольстера, промислово найбільш розвинутої частини країни. Тільки Перша світова війна відтіснила Ірландську проблему на другий план. Проблема Ольстера не вирішена і на сьогодні.

2.3. Відставання в економічному змаганні

Англія на початку XX ст. залишалась однією з провідних країн світу, була найбільшою колоніальною імперією, але поступилася США місцем головної індустріальної держави. Це було пов'язано з низкою чинників.

Наявність у Великій Британії колоніальних володінь з гарантованими ринками збуту, дешевою робочою силою і сировиною дозволяла отримувати високі прибутки, використовуючи застарілу техніку, що не сприяло оновленню британської застарілої технічної бази.

Вивіз капіталу до колоній та інших країн позбавляв вітчизняну економіку капіталовкладень, що уповільнювало темпи економічного розвитку.

Британський уряд, а також британські промисловці, фінансисти, торговці, переконані у довічному зберіганні панування Англії у світовому виробництві та торгівлі, поступово втратили гнучкість у конкурентній боротьбі. Британські товари з кінця XIX ст. витіснялися з ринків німецькими та американськими. Німецькі комерсанти краще за англійців вивчили особливості ринків у різних країнах, ураховували інтереси споживачів.

3. НІМЕЧЧИНА

3.1. Монархічний союз під верховенством Пруссії

На початок XX ст. змін у політичному устрої Німецької імперії не відбулося. До неї входили 22 монархії (серед них Пруссія, Баварія, Саксонія) та чотири «вільних міста». Конституція надавала їм деяку незалежність, але це був союз, у якому не було навіть формальної рівності членів.

На чолі імперії стояв король найбільшої держави - Пруссії (60% населення і понад половина території). Йому присвоювався титул імператора. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав урядовців, включаючи голову уряду - союзного канцлера, делегатів Прусії до верхньої пап лати парламенту, й міг здійснювати безпосереднє керівництво міністрами.

Верхньою палатою Німецького парламенту була Союзна рада - бундесрат. Члени його призначалися керівниками держав. З 58 депутатів 37 представляли Пруссію, інші монархії мали у верхній палаті від 1 до 6 місць. Конституція надавала бундесрату законодавчу та значну частину виконавчої влади, він мав право видавати укази, що мали силу закону.

Нижньою палатою парламенту був рейхстаг. Однак у разі, якщо рейстаг відхиляв законопроект, уряд міг обійти цю перешкоду.

Імперський уряд був представлений в одній особі — канцлера. Кабінету міністрів не існувало. Міністри були підлеглими канцлера.

2.3. Особливості політичного життя

Роль юнкерства в країні. Правлячим у Німецькій імперії став юнкерсько-буржуазний блок(юнкер – дворянин землевласник, поміщик). На початку XX ст. великі дворяни юнкери зуміли не тільки зберегти, а й значно посилити свій вплив і роль у державі. У руках юнкерів опинився уряд та інші органи правління, армія і дипломатія. Дворянство перетворило Пруссію на найбільш реакційну державу Німецької імперії.

Між юнкерами і буржуазією виникали жорстокі сутички, але соціально-економічний розвиток і зростання опору робітничого класу були причиною того, що напередодні Першої світової війни склалася тенденція до переплетення інтересів обох соціальних груп.Капіталізація сільського господарства, участь дворян у промислових підприємствах, придбання маєтків підприємцями, родинні зв'язки - усе це зближувало представників найбагатших дворянських і буржуазних родин.

Мілітаризм. Однією з найважливіших рис Німецької імперії була надзвичайно висока питома вага мілітаризму у суспільному житті. На початку XX ст. виникли мілітаристські організації, що налічували десятки тисяч членів, від впливових політиків і громадських діячів до відсталих, безграмотних верств населення. У пропаганді мілітаризму використовувались ідеї необхідності «справедливої перебудови світу» на користь Німеччини, націоналістичні настрої.

Доктрина «пангерманізму» стверджувала, що німці мають право панувати над іншими народами. Пангерманісти закликали проводити «політику сили» щодо інших держав, створювати могутні флот та армію, готуватися до війни за переділ світу. «Ми вимагаємо для себе місце під сонцем», - заявив канцлер Бюлов.

3.3. Економічне зростання Німеччини

На початку XX ст. Німеччина висувалася на перше місце в Європі і стала другою (після США) індустріальною державою світу. 31870 до 1913рр. обсяг промислового виробництва в країні збільшився в 6 разів.

До того ж у цей час давалися взнаки позитивні наслідки об'єднання країни, а також воєнної перемоги над Францією та отримання величезних репарацій, що були спрямовані на розвиток промисловості.

Німецькі підприємці успішно використовували досвід інших країн, впроваджували новітні досягнення науки і техніки, передову технологію.

Зростання промисловості стимулювали великі державні замовлення на виробництво озброєння, будівництво фортець, залізниць і морських портів. Держава заохочувала розвиток важкої індустрії та охороняла її інтереси від іноземної конкуренції на внутрішньому ринку.

Економічний прогрес Німеччини був обумовлений і традиційними рисами німецького народу- працьовитістю, дисциплінованістю й ощадливістю. Швидке зростання кількості населення (з 40 млн у 1871 р. до 67 млн у 1913 р.) сприяло збільшенню обсягу внутрішнього ринку.

У країні бурхливо розвивалися нові галузі промисловості - електротехніка та електроенергетика, хімічна промисловість, машинобудування.

Швидко росли монополії. Лідерство у виробництві зброї, локомотивів, залізничних рейок захопив концерн промислової династії Круппів.

Розвиток сільського господарства відбувався значно повільніше через збереження напівфеодальної системи поміщицьких (юнкерських) господарств і малоземелля (або безземелля) селян. Прусське юнкерство зосередило у своїх руках майже третину оброблюваної в країні землі.

Головною ознакою соціально-економічного розвитку Німеччини була мілітаризація.Воєнний бюджет країни у 1900-1914 рр. напередодні Першої світової війни становив майже половину усіх витрат Німеччини.

 Особливості державного устрою, політичного життя та соціально-економічного розвитку Росії на початку XX ст.

1. Особливості державного устрою

У той час, як у Європі політичний устрій держав розвивався у напрямку становлення парламентаризму, Російська імперія залишалась останнім островом абсолютизму, а влада царя не обмежувалась жодними виборчими органами. В управлінні країною російський самодержець спирався на централізований бюрократичний апарат, створений ще у XVIII ст.

Державна рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначались довічно. Виконавчий орган самодержавства - Рада Міністрів, що була створена ще за Олександра І, також мала консультативні функції.

Сенат, створений за Петра І, виконував функції Верховного Суду. Сенатори, призначені довічно царем, мали знайомити громадськість з новими законами, тлумачити та контролювати їх виконання.

Державні посади обіймали вихідці з дворян. Лише дворянин був генерал-губернатором (відповідав за збір податків та охорону державного майна). В управлінні на місцях дворянство брало участь через «предводителів дворянства», що обирались дворянством та затверджувались царем.

На рубежі століття перед російським самодержавством стояло лише одне актуальне завдання — зберегти недоторканним абсолютизм.

2. НАРОСТАННЯ ОПОЗИЦІЙНОГО ПОЛІТИЧНОГО РУХУ

Велика частина населення Росії була лояльною до самодержавства: козацтво, селянство у районах імперії, які не знали кріпосництва. Проте наприкінці XIX - на початку XX ст. в Росії посилюється опозиційний рух.

Представники поміркованого ліберального руху були діячами земств і виступали за розширення прав земств у місцевому самоврядуванні, за обмеження сваволі чиновників-бюрократів.

Радикали - представники російської інтелігенції, що виступали за проведення докорінних демократичних реформ, встановлення республіканського правління, проведення аграрної реформи, покращення правового стану робітників та селянства, їх соціальний захист.

Виразниками інтересів російського селянства стала партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка виступала за проведення широких реформ та вбачала особливий шлях розвитку Росії та противагу країнам Європи. Це була найбільш масова революційна партія. У 1905- 1907 рр. її чисельність сягала півмільйона чоловік. Своєю метою есери проголошували соціалізм, «знищення разом із приватною власністю розподілу суспільства на класи», але вважали важливим збереження морально-етичних норм у суспільстві. Есери відстоювали інтереси тих, хто живе за рахунок власної праці, - робітників, інтелігенції, селян.

У тактиці есерів агітація сполучалась із систематичним терором, через що царський режим вважав цю партію найнебезпечнішим ворогом. Есерівські бойові організації на чолі з Г.Гершуні, Б.Савінковим тільки до 1911 р. у терактах знищили понад 200 чоловік - міністрів, губернаторів, поліцмейстерів тощо. Деякі активісти партії есерів (зокрема, Є.Азеф) були провокаторами, агентами царської «охранки».

Роздуми з приводу.

Есери були найбільшою революційною партією Росії, але владу в жовтні 1917 р. захопили інші радикали - більшовики. Есери відстоювали інтереси селян та розробили найважливіший документ про надання селянам землі, але його основні положення привласнили більшовики та проголосили «Декрет про землю», завоювавши симпатії мільйонів селян, яких згодом позбавили цієї землі, загнавши в колгоспи, можна сказати, що політичний успіх супроводжує тих, хто вдало використовує ситуацію та підлаштовується під неї, не гребує привласненням чужих ідей?

У 1890-х рр. виникають, а згодом об'єднуються у політичну партію представники соціал-демократичного напрямку, які з 1903 р. поділялись на два крила: ліворадикальне - більшовиківта відносно помірковане - меншовиків.

Більшовики на чолі з Володимиром Леніним декларували відстоювання інтересів робітничого класу, який мав бути головною рушійною силою соціалістичної революції та встановити диктатуру пролетаріату. Сама ж партія більшовиків бачила себе «політичним авангардом», воєнізованим керівним центром робітничого руху проти буржуазії.

Ряд більшовицьких груп вибрав специфічну форму терористичної діяльності - «революційну експропріацію», займаючись грабунками «для збирання коштів на потреби революції». Експропріацією займалась, зокрема, більшовицька бойова груп па під керівництвом Л.Красіна. Найгучнішими акціями були пограбування банків у Тифлісі (Грузія), Варшаві (Польща), Гельсінгфорсі (Фінляндія), а також у Прибалтиці та на Уралі. Під час «ексів» часто страждали безневинні прості люди, заради яких начебто боролися з владою революціонери. Інколи прапором «експропріації» просто прикривались кримінальні наміри заволодіти грошима та цінностями.

Роздуми з приводу

Терористичні акти есерів та «експропріації» більшовиків розкладали суспільну свідомість, привчали суспільство до сприйняття насильства, вбивств як повсякденного та буденного явища, яке може бути «виправдано» якоюсь «шляхетною метою». Це було важливою передумовою сповзання російського суспільства до кривавих подій революцій початку XX ст. та громадянської війни, жертвами яких стали і активні учасники подій, і ті, хто намагався залишатися осторонь громадянського протистояння. Хвилі насильства, які охоплюють суспільство, змітають всіх.

Меншовики на чолі з Г.Плехановим представляли більш помірковане крило Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), стримано ставились до експропріації, схилялись до необхідності реформ у Росії, яка могла «дорости» до соціалізму. На відміну від В.Леніна, який відстоював авторитарні методи керівництва партії, Г.Плеханов зазначав, що «потрібна дисципліна свідомості, а не дисципліна підкорення».

Політика русифікації мала своїм наслідком організаційне оформлення національного руху в багатонаціональній Російській імперії, переростання його культурно-просвітницького характеру в політичний. Національний рух поділявся на два напрямки: соціалістичний тасамостійницький. Початок XX ст. знаменувався оформленням політичних національних партій у Польщі, Україні, Фінляндії, Вірменії, Грузії.

3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА РОСІЇ. 

РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКА ВІЙНА 1904-1905 рр.

Активна політика Росії на Далекому Сході, російське просування до берегів Тихого океану та кордонів Кореї дедалі більше турбували Японію, яка прагнула забезпечити тут свою гегемонію. Уряд Миколи II, не зумівши правильно оцінити зовнішньополітичне становище Росії, військову непідготовленість економіки, штовхав країну до війни.

Раптовою атакою на російські кораблі у Порт-Артурі 27 січня 1904 р. Японія розпочала війну. План Японії передбачав домогтися панування на морі, оволодіти Кореєю, висадити десант у Маньчжурії, захопити Порт-Артур, розгромити головні сили росіян у районі Ляояна.

Воєнні операції російських військ проходили невдало. Висадка у лютому-квітні 1904 р. японських військ у Кореї та на Ляодунському півострові, успішні бойові дії проти росіян забезпечили японцям взяття в облогу Порт-Артура і розгортання бойових дій у Маньчжурії. З серпня по грудень 1904 р. тривала облога Порт-Арпура. Захисники фортеці витримали 6 штурмів; лише зрадницькі дії генерала Стесселя призвели до капітуляції Порт-Артура.

Протягом 1905 р. Росія зазнала ще дві великі поразки: у лютому під Мукденом та в травні біля острова Цусіма. Героїзм російських моряків крейсера «Варяг» та канонерського човна «Кореєць», які билися проти переважаючих сил супротивника, увійшов в історію та став легендою, символом мужності та військової відваги. Однак самовідданість матросів та капітанів російського флоту, серед яких було чимало українців, не привела до перемоги через погану підготовку держави до війни та бездарне командування деякими адміралами та генералами. Російський флот зазнав розгрому, що стало не просто воєнною, але й національною катастрофою Росії.

Втім і у Японії сил для подальшої боротьби не вистачало. За посередництва США Росія та Японія розпочали переговори. За мирною угодою, підписаною у Портсмуті (США) 23 серпня 1905 р., Росія визнала Корею сферою впливу Японії, передала Японії право на оренду частини Ляодунського півострова з Порт-Артуром та південну частину Сахаліну.

Поразка царської Росії у війні з Японією серйозно вплинула на розстановку сил не тільки на Далекому Сході, ай у Європі. Разом з тим вона прискорила розвиток революційних подій у Росії.

4. РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 рр.

Прологом першої російської революції став страйк робітників Путилівського заводу у Петербурзі, що розпочався 3 січня 1903 р. А вже 8 січня

страйк охопив всі заводи столиці. Тодішня профспілкова організація робітників міста «Збори російських фабрично-заводських робітників», яку очолював священик Гапон, за ідеєю свого лідера вирішила звернутись із проханням до царя. Під петицією підписалось 150 тис. чоловік.

Вранці 9 січня 1905 р. народний похід до царя на чолі з Галоном закінчився розстрілом беззбройних робітників. Понад тисяча вбитих і п'ять тисяч поранених - таким був результат наївної віри у доброго царя заступника. Гапону вдалося утекти, але згодом, за вироком робітників, його було схоплено і повішено у березні 1906 р. у передмісті Петербурга.

Події «кривавої неділі» приголомшили російську громадськість і викликали бурю протестів по всій країні. У Росії розпочалась революція. 25плітні спроби царського уряду врятувати країну від революції, розв'язавши протиріччя її розвитку шляхом реформ, зазнали невдачі.

Завдання революції полягали:

у вирішенні аграрного питання (ліквідація поміщицького землеволодіння, викупних платежів 1861 р., общини та кругової поруки тощо);

у встановленні конституційно-демократичного устрою в Росії (ліквідація самодержавства, демократизація суспільного життя, проголошення та юридичне закріплення прав та свобод громадян);

у розв'язанні назрілих проблем соціального характеру (встановлення погодинного робочого дня та мінімального розміру заробітної плати, виплата пенсій, створення системи соціального захисту);

у вирішенні національного питання (реалізація прав націй на самовизначення).

Рушійні сили революції формувалися з багатьох верств російського суспільства - це інтелігенція, власне російська та національних меншин, частина підприємців, селянство, робітники, учні та студенти, армія.

Важливими подіями російської революції були масові страйки протягом січня - лютого 1905 р., в яких взяли участь 440 тисяч робітників.

Улітку 1905 р. страйки були не тільки економічними, але й все більше набували політичного характеру, часто переростали у збройні сутички з військами та жандармерією.

Створюються нові органи влади революції— Ради депутатів (перші виникли в Івано-Вознесенську), які у майбутньому Росії відіграли значну роль. Утворення Рад вітали меншовики, які відразу ж взяли участь у їх діяльності. Більшовики спочатку поставились до Рад з насторогою, та згодом відвели радам роль організаторів збройного повстання.

У червні 1905 р. відбулося повстання на панцернику «Потьомкін», яке продемонструвало готовність флоту та армії взяти участь у революції.

Революційна хвиля захопила і російське селянство (1/5 частина повітів європейської частини імперії була охоплена селянськими виступами).

Піком революції став всеросійський жовтневий страйк.

Фіналом 1905 р. були грудневі зіткнення робітників із владою в Москві, що переросли в барикадні бої. Грудневе збройне повстання було придушене царським режимом, і революційна хвиля пішла на спад.

Ще до грудневих подій, під тиском розмаху революції, самодержавство змушене було піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. цар підписав

Маніфест, у якому обіцяв скликати Держави ну Думу, провести низку реформ у країні.

Значна частина російського суспільства не хотіла подальшого розхитування держави, вважаючи достатніми здобуті поступки з боку самодержавства. У країні утворювались нові політичні партії та організації. Восени 1905 р. сформувалась партія октябристів («Союз 17 жовтня», російською - «Союз 17 октября»). Назва партії відображала її задоволеність поступками царського уряду, зафіксованими в Маніфесті від 17 жовтня 1905 р. Ліберальна програма октябристів була спрямована на встановлення конституційної монархії, проведення законодавчих реформ, відкидала революційне насильство.

До партії входили промисловці, банкіри, торговці, чиновники, поміщики, а також викладачі, лікарі, священики, селяни. У керівництві октябристів були представники заможних верств населення. Лідерами партії були московський підприємець А.Гучков і землевласник з Катеринославської губернії М.Родзянко.

Партія кадетів, яка у 1905 р. була налаштована опозиційно до царизму, вимагала встановлення конституційного ладу, забезпечення свободи слова, совісті, зборів, пересування, недоторканності житла, законодавчого регулювання питань найму робочої сили, права національних меншин на культурно-національну автономію тощо.

Лідером партії був професор російської історії П.Мілюков, біля джерел партії стоп яли відомий економіст Л.Струве, письменник та прогресивний громадський діяч В.Короленко,всесвітньовідомий вчений В.Вернадський.

Більшість політичних партій Росії (крім більшовиків, анархістів та есерів-радикалів) позитивно оцінювали результати революції:

-    скликання царським урядом Державної Думи - виборного законодавчого органу, першого паростку парламентаризму в імперії;

-     проголошення демократичних свобод;

- видання законів, що надавали робітникам гарантії соціального захисту;

-     початок підготовки урядом аграрної реформи.

Основні події революції 9 січня 1905 р. «кривава неділя», початок революції січень - лютий 1905 р. масові страйки, в яких взяли участь 440 тисяч робітників червень 1905 р. повстання на панцернику «Потьомкін» 17 жовтня 1905 р. царський Маніфест 7-18 грудня 1905 р. збройне повстання в Москві, придушене царським режимом 1906-1907 рр. спад революції та її поразка

Царська влада, що виявила після поразки в російсько-японській війні невпевненість у собі, зуміла в 1906-1907рр. взяти ініціативу у вирішенні політичних проблем, а в наступні роки відносно стабілізувати політичну ситуацію в країні. Проте основні протиріччя в Російській імперії не були розв'язані. Невирішеним залишалось і національне питання.

5. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

На території Росії жили представники понад 100 націй. Деякі з них (українці, поляки, литовці, грузини, вірмени тощо) втратили державність у ході територіальних загарбань Російської імперії, що відбувалися або у вигляді воєнних завоювань, або «добровільного приєднання».

Неросійські народи («інородці», як їх зневажливо називали представники влади та російські націоналісти) становили більшу частину населення Росії. Серед них українці складали більш ніж 20% - 25,3 млн із 125 млн чол. усього населення (за даними перепису 1897 р.).

Російське самодержавство проводило політику національного, культурного та релігійного пригноблення неросійських народів - русифікацію, створення перешкод для розвитку національних мов та культур, національного самовираження тощо.

Прагнення до національної свободи зумовило піднесення національного руху в Російській імперії.

Цікаві подробиці

Особливістю Російської колоніальної імперії було те, що території її колоній прилягали до метрополії. Так, у різні часи до Російської імперії були включені Фінляндія, Прибалтика, частина Польщі, Білорусія, Україна, Закавказзя, Середня Азія тощо. Сибір теж був завойований росіянами (можна згадати сюжет картини художника В. Сурикова «Підкорення Сибіру Єрмаком»). Населення цих територій, з одного боку, відчувало національної релігійний тиск, з іншого - були створені більш сприятливі умови для їхнього економічного розвитку, припинились міжкланові, міжплемінні усобиці.

У багатьох народів Середньої Азії панували напівфеодальні суспільні відносини; деякі народи Сибіру, Крайньої Півночі, Далекого Сходу жили за патріархальних умов навіть дофеодальних відносин. Натомість деякі «національні окраїни» (Фінляндія, Польща, Україна тощо) за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку випереджали російську метрополію.

Українські політики відстоювали необхідність докорінних реформ у державі, виступали за рівність всіх надій перед законом.

Майже всі польські партії виступали за автономію Царства Польського. Деякі з них тяжіли до терору, закликали до збройного повстання.

Єврейські політичні лідери в своїх програмах намагалися об'єднати боротьбу за громадянські права з національними інтересами свого народу.

Російські політики - ліві фракції Думи, кадети та інші, виступали за зміни, поступки національному руху, зокрема українському. Так, лідер кадетів П. Мілюков констатував, що український рух не є пріоритетом лише інтелігенції, та охопив уже весь народ. Тому його зупинити неможливо, але налаштувати проти російської держави, відбираючи останню надію щодо поліпшення його становища в межах імперії, дуже легко.

Однак значна частина російських політиків намагалася зберегти «єдність та непорушність» Російської імперії.

Навіть ті з них, хто з ліберальних позицій підходив до національного питання, відсували його вирішення на невизначений період.

У Росії посилювалися реакційні націоналістичні тенденції, спрямовані проти неросійських народів, виникали чорносотенські організації.

Серед таких російських монархічних організацій найвпливовішим був «Союз російського народу», що утворився в жовтні 1905 р. та мав шовіністичний характер, спрямований проти неросійських народів, зокрема, пропагував українофобські та антисемітські погляди. Програма «Союзу російського народу» включала такі положення, як «єдність та неподільність» Російської імперії, збереження самодержавства, вилучення з державної служби противників монархії тощо. Покровительство організації надавав сам цар Микола II.

Інша шовіністична монархічна організація - «Союз Михаіла Архангела» - була створена у 1908 р. у Петербурзі. Цей «Союз» на чолі з його лідером, реакціонером В.Пуришкевичем, виступав за збереження православ'я та самодержавства, боровся за позбавлення прав виборців євреїв, за обмеження парламентського представництва Польщі та Кавказу. У 1907 р. членами чорносотенних організацій були понад 410 тис. чоловік. У Росії масовими накладами виходили чорносотенні газети, книги.

Шовіністична політика царського уряду, посилення чорносотенських, антисемітських настроїв та розповсюдження міфів про «ритуальні вбивства» євреями християн, що помножувалося на соціально-економічні негаразди людей та пошуки «винних» у цьому, були передумовами єврейських погромів у Російській імперії.

Кривавий єврейський погром відбувся в квітні 1903 р. у Кишиневі. Десятки людей були вбиті, сотні — поранені та скалічені. Кишинівські євреї спробували організувати самооборону, але бійці їхніх загонів були оточені поліцією та військами, роззброєні та заарештовані.

Під час єврейських погромів у 1905-1907 рр. влада, як і раніше, або напряму підтримувала погромників, або потурала бандитам своєю повною бездіяльністю.

Царизм та реакційні суспільні сили намагалися спрямувати соціальну активність населення, яке протестувало проти соціально-економічного та національного тиску, в бік насильства проти євреїв.

Кращі представники християнської інтелігенції виступали проти антиєврейських акцій. Одеський архієпископ Дмитрій з церковної кафедри засуджував погроми. Єпископ чигиринський Платон ходив вулицями київського Подолу і умовляв натовп заспокоїтись та не чіпати євреїв.

Проти антисемітизму виступали відомі політики та діячі культури. Український та російський письменник, громадський діяч Володимир Короленко у своїх статтях викривав брехню та злочини чорносотенців. За ініціативи російського письменника Максима Горькогобула надрукована літературна збірка «Погром», у якій взяли участь письменники М.Гарін-Михайловський і В.Вересаєв, видатні вчені К.Тімірязєв і І.Сєченов. У збірці різко засуджувався антисемітизм і злочини погромників. Деякі партії, профспілки та інші організації ухвалювали антипогромні резолюції та звернення. Громадські діячі збирали гроші для допомоги жертвам погромів. Під час антисемітської «справи Бейліса» у 1913 р. українці та росіяни, селяни та міщани, що були присяжними засідателями, виправдали М.Бейліса і, таким чином, відкинули несправедливі звинувачення.

6. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РОСІЇ НА ПОЧАТКУ XX ст.

Особливості економічного розвитку Росії на початку XX ст.

У 1890-ті рр. Росія за темпами економічного розвитку займала одне з перших місць у світі. Проте на початку XX ст. на розвиток господарства вплинули війна з Японією та піднесення революційного руху, внаслідок чого темпи промислового розвитку знизились.

У 1900-1903 рр. в Росі розпочалась економічна криза. Почавшись у легкій промисловості, з найбільшою силою вона вразила важку промисловість. Криза значно посилила процес монополізації російської промисловості, а також прискорила процес концентрації виробництва, сприяла переростанню монополістичного капіталу у державно-монополістичний.

Економічний розвиток Росії мав такі особливості:

-     залежність монополістичного виробництва від самодержавства;

-     високий ступінь концентрації виробництва та капіталу;

-     наявність значної питомої ваги іноземного капіталу;

-     невисокий ступінь активності Росії у вивозі капіталів.

6.2. Столипінська реформа та її наслідки

Стабілізація внутрішнього, у тому числі економічного становища після революційних подій 1905 р. пов'язана з ім'ям Петра Столипіна, який у 1906 р. став на чолі російського уряду.

Столипін став ініціатором перетворень високої економічної та соціальної результативності. Головною справою життя Столипіна стала аграрна реформа, що включала такі положення:

1. Указ про звільнення селян від викупних платежів та общинної залежності, за яким усі бажаючі могли вийти з общини та отримати землю у власність. Таким чином, ліквідовувався один із феодальних пережитків на селі - селянська община.

2.   Закон, що дозволяв селянам селитися на хуторах та володіти землею на правах спадкової власності.

3.   Створення земельного фонду з державних земель для забезпечення землею селян, які потребували її.

4.     Надання селянам права викупати землю поміщиків.

5.     Виділення селянам державних безпроцентних кредитів для купівлі землі.

6.      Активізація роботи селянського банку, який кредитував землевласників, протидіяв спекуляціям землею.

7.      Організація переселення селян з перенаселених центральних районів Росії до Сибіру, Казахстану та Середньої Азії, де був великий вільний земельний фонд. Держава допомагала селянам із транспортом, кредитами на будування будинків у нових місцях проживання, купівлю машин, худоби та домашнього майна.

8. Організація на селі дорожнього будівництва, кооперативної діяльності, медичної та ветеринарної допомоги, агрономічних консультацій, будівництва шкіл та сільських храмів.

Внаслідок таких заходів у Росії формувалося високорозвинуте землеробство. Урожайність у 1906-1914 рр. зросла на 14 %. Залишки хліба незабаром після початку реформ становили сотні мільйонів пудів, різко зросли валютні надходження, пов'язані з експортом зерна.

Розвиток сільського господарства сприяв і розвиткові російської промисловості.

Соціально-економічний розвиток Росії напередодні Першої світової війни

Успіх аграрних перетворень був можливим лише за умови збереження внутрішньополітичної стабільності в країні. Столипін вживав активних заходів для придушення революційного руху.

Втім з 1910 р. в Росії розпочалося нове революційне піднесення.

Активно діяли екстремістські, радикальні організації, які терористичними актами намагались залякати владу та вплинути на активізацію народного руху. Терористи здійснили чотирнадцять замахів на життя П.Столипіна.

У вересні 1911 р. вони досягли своєї мети - видатний державний діяч був смертельно поранений внаслідок терористичного акту.

Незважаючи на складні політичні процеси, економічне зростання Росії продовжувалось. Зростало суспільне багатство. Значні суми із державного бюджету виділялись на розвиток культури та освіти. Добробут населення позначався і на прирості його чисельності, який не мав рівних у Європі.

Гіпотеза

Деякі економісти та політики тих часів стверджували, що збереження тенденцій розвитку Росії на початку XX ст. неминуче вже через 20130 років виведе Росію на місце світового лідера, надасть можливість домінувати в Європі і навіть перевищити господарський потенціал усіх європейських держав разом.

Напередодні Першої світової війни Росія досягла найвищого рівня соціально-економічного розвитку у своїй історії.

§3. Особливості державного устрою, політичного життя та соціально-економічного розвитку Франції та Австро-Угорщини на початку XX ст.

1. ФРАНЦІЯ

1.1. Особливості державного устрою

Країна жила за конституцією 1875 р. як парламентська республіка.

Главою держави був президент, який обирався абсолютною більшістю Національних зборів на сім років і міг бути переобраний на будь-який новий строк. Конституція надавала йому право видавати законодавчі акти, які мали більшу юридичну силу, ніж законодавство парламенту.

Парламент складався з двох палат: вищої (Сенат) та нижньої (палата депутатів). До вищої входило 300 сенаторів (225 з яких призначались на 9 років, а інші - довічно самими сенаторами). Палата депутатів обиралася на основі загального виборчого права для чоловіків.

Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітною парламенту, хоча урядові акти і перевершували за значенням законодавство парламенту.

Місцевого самоврядування практично не існувало. За законами 1876-1882 рр. посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, які призначалися урядом.

1.2. Політичне життя

Політичні партії у Франції. Найвпливовішими були помірковані республіканці. Вони відстоювали інтереси великої буржуазії. Цю партію, завдяки прогресивним реформам, підтримувала середня буржуазія, яка становила значну частину виборців.

На початку XX ст. зріс вплив партії частини середньої буржуазії - радикалів. Її лідери, особливо Жорж Клемансо, здобули популярність рішучими виступами проти монархістів та клерикалів, викриттям зловживань поміркованих республіканців. Клерикали ставили за мету посилення впливу церкви і духівництва на політичне і культурне життя країни.

Парламентські вибори 1902 р. Під час парламентських виборів у 1902 р. більшість голосів дістали ліві партії — радикали і соціалісти. Серед соціалістів перемогла група на чолі з Жоресом,що блокувалась на виборах із радикалами. Радикальний уряд, намагаючись зберегти довіру виборців, розгорнув наступ на католицьку церкву. Було прийнято закон, за яким діяльність кожної релігійної, церковної громади потрібно було оформлювати спеціальним дозволом парламенту. Цей закон був відповіддю на відкриту антиреспубліканську пропаганду католицької церкви.

У грудні 1905 р. кабінет правого радикала Рув'є провів закон про відокремлення церкви від держави. Однак розходження радикалів і соціалістів стосовно закону про прибутковий податок примусило останніх стати в опозицію до правлячих радикалів.

Парламентські вибори 1906 р. Незважаючи на це, на парламентських виборах у 1906 р.партія радикалів, яку тепер підтримувала й буржуазія, ще більше зміцніла. Очолив раду міністрів Жорж Клемансо. Він став визначним політичним діячем Франції завдяки розуму, бурхливому темпераменту, ораторському мистецтву.

Партія радикалів користувалася великою популярністю серед міських та сільських жителів. Однак після призначення на пост прем’єр-міністра Клемансо зосередив свої сили на боротьбі проти робітничого руху. «Тепер я по інший бік барикади», - говорив він. Уряд Клемансо обмежував свободу політичної діяльності трудящих, свободу зборів, демонстрацій, використовував поліцію і війська для розправи із страйкарями.

Зовнішня політика радикалів була спрямована на зближення з Англією з метою боротьби проти Німеччини і розширення колоніальної імперії.

1.3. Соціально-економічний розвиток

Франція стала світовим кредитором (лихварем). Місцеві капіталісти вважали для себе вигіднішим вкладати капітали не в промисловість і землеробство власної країни, а в іноземні позики, які давали величезний прибуток. В умовах застою промисловості, торгівлі, морського транспорту, зниження життєвого рівня народу країна багатшала.

Незважаючи на поразку у війні з Пруссією (1870-1871), Франція залишалася державою, що мала значні економічні можливості, а також величезною колоніальною імперією.

На відміну від Англії та Німеччини, Франція була аграрно-індустріальною країною: 43 % її жителів були зайняті у сільському господарстві.

Чисельність населення зростала повільно, з 1871 по 1913 рр. воно збільшилось на 3,6 мільйона, тоді як населення Німеччини за цей же період - на 26 мільйонів.

Темпи промислового розвитку Франції на початку XX ст. були невисокими (2,5 % річних), не набагато вищі, ніж у Англії (1 %). За темпами зростання економіки Франція відставала від Німеччини і США, за обсягом промислового виробництва - і від Англії.

Значну роль в економіці Франції відігравали банки. 5 їхніх головних представників на чолі з «Французьким банком» сконцентрували у своїх руках 73 % загальної суми вкладів, 200 основних акціонерів «Французького банку» (двісті сімей) контролювали майже всю економіку держави.

2. АВСТРО-УГОРЩИНА

2.1. Особливості державного устрою

8 лютого 1867 р. між Францем Йосифом І і представниками угорського національного руху був підписаний договір, за яким Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію Австро-Угорщину.

Австро-Угорщина залишалася дуалістичною монархією і на початку XX ст. Країна складалася з двох частин, що були розділені р. Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії). До складу Австрії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина та Буковина. Угорщина, крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Воєводину, Хорватію, Трансільванію, Закарпатську Україну. Кожна з частин Австро-Угорщини отримала повний суверенітет відносно внутрішніх справ, мала власний парламент, незалежний уряд, систему державної адміністрації, юстиції.

Загальноімперському уряду передавалися питання зовнішньої, військової і фінансової політики. Для обговорення спільних для обох частин монархії справ скликалися Коронна рада і рада міністрів, включаючи, окрім спільних міністрів, глав урядів Австрії та Угорщини. За угодою 1867 р. Австрія брала на себе 70 % загальноімперських витрат, Угорщина - 30 %, надалі ця частка повинна була корегуватися кожні 10 років, виходячи з рівня економічного розвитку.

В обох частинах держави були проголошені демократичні свободи, рівність усіх громадян, недоторканність приватної власності тощо.

Уряди Австрії та Угорщини стали відповідальними перед відповідними парламентами.

Монарх зберігав право попереднього схвалення законопроектів, призначав голів урядів і міністрів, залишався верховним головнокомандувачем єдиної айстро-угорської армії.

Франц Йосиф І коронувався в Будапешті королем Угорщини.

2.2. Значення австро-угорської угоди

Сучасні історики вважають, що австро-угорська угода була єдиним можливим способом збереження для Габсбурзької монархії статусу великої держави. Завдяки угоді до початку Першої світової війни Австро-Угорщина вступила в період бурхливого економічного розвитку і модернізації всіх сфер суспільного життя.

Проте новий державний устрій мав недоліки, серед яких найбільш значними булизбереження сильної влади імператора і незадоволення інтересів інших націй імперії. Саме ці чинники за умов поразки у війні викликали крах і розпад імперії у 1918 р.

2.3. Політичне життя

Національні протиріччя в Австро-Угорщині часто відсували на другий план соціальні та політичні проблеми. Навіть соціал-демократичний рух в імперії наприкінці XIX ст. розколовся та призвів до утворення шести окремих національних соціал-демократичних партій: австрійської, італійської, південнослов'янської, польської, чеської та української. У чеських землях були випадки, коли на одному підприємстві діяли дві окремі профспілкові організації - німецька та чеська.

Австро-угорська угода не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були Чехія та Хорватія. 3 останньою, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час згладила непорозуміння. Однак з Чехією домовитися не вдалося. Її представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання Чехії, Моравії та Сілезії прав, аналогічних угорським. Унаслідок довготривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на низку поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський та німецький та ін.), однак повністю вирішити всі протиріччя так і не вдалося.

2.4. Соціально-економічний розвиток

Часи модернізації Австро-Угорщини наприкінці XIX - на початку XX ст. супроводжувалисьприскоренням економічного розвитку. Темпи зростання австрійської економіки з 1880 до 1913 рр. становили в середньому 3,6 % на рік, а угорської економіки - 4,5 %.

Дуже значною була централізація капіталу у банківській сфері. До 1914 р. дев'ять найбільших віденських банків контролювали 53% капіталу австрійських акціонерних товариств, у тому числі 73% капіталу гірничодобувної і борошномельної промисловості, 80 % капіталу у сфері виробництва цукру і майже 100% капіталу в машинобудуванні, металургії та військовій індустрії. Схожа ситуація склалася і в Угорщині. П'ять провідних банків Будапешта контролювали 47% промислового капіталу країни. При цьому 55% акцій угорських банків належало іноземному капіталу - здебільшого тим самим віденським банкірам.

Акціонерні товариства в Австро-Угорщині формувалися повільно. Наприклад, у 1907 р. в Німеччині було у вісім разів більше корпорацій, ніж в Австрії, і навіть Росія, яка була не настільки розвинутою, мала акціонери них товариств утричі більше.

Незначними у роки модернізації були зміни у структурі імперської економіки. Так, якщо у 1869 р. на долю сільського господарства припадало 67,1% спільного обсягу виробництва в австрійській частині монархії, а на долю промисловості - 19,7%, то у 1910 р. питома вага аграрного сектору впала лише до 56,8%, а питома вага індустрії зросла лише до 24,2%.Господарство в цілому все ще залишалося аграрним, і це дуже відрізняло стан справ в економіці Австрії від економіки Західної Європи.

У країні поступово покращувався добробут населення. У 1898-1913 рр. мало місце сорокапроцентне зростання реальних доходів населення.

Незважаючи на це, рівень життя більшості підданих Австро-Угорської імперії все одно залишався нижчим, ніж у передових країнах світу. Наслідком цього стала активна еміграція місцевого населення до Сполучених Штатів Америки. Упродовж передвоєнного десятиліття вона становила приблизно 200 тис. чоловік на рік.

Австро-Угорщина за рівнем соціально-економічного розвитку відставала від передових країн Європи. Напередодні Першої світової війни у Габсбурзькій імперії національний прибуток на душу населення становив приблизно 60% від німецького рівня і 75% від французького.

Якщо чисельність населення, що проживала у той час на території Австро-Угорщини, становила 15,6% від кількості всього європейського населення, то обсяг виробництва у Габсбурзькій імперії був значно меншим - 6,3% від обсягу сукупного європейського виробництва.

Габсбурзька монархія лише у 1904 р. змогла вийти на ті темпи зростання економіки, які відрізняли передові країни світу. Однак для спокійного мирного розвитку залишалося вже зовсім мало часу.

3. ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ НА ПОЧАТКУ XX СТ.

На початку XX ст. якісних змін зазнала світова економіка та місце в ній провідних держав світу.

Відповідно змінювалася і роль, на яку претендували країни у світовій політиці. Велика Британія швидко втрачала позиції світового лідера, натомість Сполучені Штати здобували все більшу вагу. Докорінних змін у світовому порядку прагнула Німеччина.

Імперське мислення лідерів великих держав, імперіалістичні цілі підводили до розв'язання загарбницьких імперіалістичних війн.